У Польщі вийшла книга «Війна в Україні. Київ – Варшава: разом до перемоги»
«Війна в Україні. Київ – Варшава: разом до перемоги». Так називається книга, яка щойно вийшла у Варшаві. Про повномасштабну війну, яку росія почала в Україні в лютому минулого року, як продовження початої ще у 2014 році її агресії на Донбасі, а також про ту величезну допомогу, яку надає Польща Україні у захисті нашої незалежності, державності, демократії.
Підзаголовок книги – «Аналізи – роздуми – хроніка подій». Колективна монографія під редакцією Станіслава Стемпєня.
Видавець книги – Фонд «Свобода і Демократія» (Варшава). Ця громадська організація багато робить для поглиблення польсько-української співпраці, зокрема, фінансує видання, фільми про таку співпрацю. Наприклад, виступила спонсором відомої київської кіностудії ВІАТЕЛ, яка недавно відзняла два документальні фільми про польські громади в Україні, те, як вони борються за нашу державність, відстоюють її у війні проти російських агресорів.
Ось польська назва книги: «Wojna na Ukrainie. Kijów – Warszawa: razem do zwycięstwa». Fundacja «Wolność i Demokracj» (Warszawa).
На титульному листі книги – така присвята: Pamięci tych Polaków, którzy w 2022 roku oddali życie walcząc z rosyjskim agresorem o niepodległość Ukrainy. Пам’яті тих поляків, які у 2022 р. віддали життя, борючись із російським агресором за незалежність України.
Ось зміст книги:
Передмова. Станіслав СТЕМПЄНЬ.
ПЕРША ЧАСТИНА. Аналізи та роздуми.
Микола РЯБЧУК. Гуртування довкола прапора: українська громадянська ідентичність під час війни.
Міхал КЛІМЕЦКІ. Чого хоче Росія від України, Європи та США? Коментарі щодо витоків та перспектив війни в Україні.
Ігор ЦЕПЕНДА, Марія КАРМАЗІНА. Справжнє обличчя «руського міра» на тлі російської агресії проти України.
Владислав ВЕРСТЮК. Україна в ідейній спадщині російського націоналізму (історичні ретроспекції сучасної російсько-української війни).
Іван МАТКОВСЬКИЙ. Нарис польського законодавства для біженців з України після 24 лютого 2022 року.
Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ. Біженці з України та польсько-українські відносини.
Пйотр КОСЬЦІНЬСКІ. Російсько-українська війна та російська медійна агресія проти Польщі.
Микола КУЧЕРЕПА. Українсько-польська культурна співпраця в сучасних умовах.
Марек ЗЮЛКОВСЬКИЙ. Енергетична незалежність України та відбудова країни.
ДРУГА ЧАСТИНА. Повідомлення свідків.
Тетяна БАКОЦЬКА. Російсько-українська війна: стан тимчасовості.
Петро АНТОНЕНКО. Чернігівщина у вогні війни.
Ольга МОРОЗОВА. Миколаївщина – південний форпост України в російсько-українській війні.
Євген СІНКЕВИЧ. Херсон – «чуже» місто». Записки з окупованого Херсону.
ТРЕТЯ ЧАСТИНА. Хроніка подій.
Петро АНТОНЕНКО, Станіслав СТЕМПЄНЬ. Хроніка російської агресії проти України. Перші 300 днів війни.
ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА. Документи.
Анджей ДУДА. Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ. Послання, виступи, заяви Президентів Польщі та України.
«Прагну, щоб українці були переконані в тому, що Польща і поляки є разом з ними і будуть опорою для них до останнього дня боротьби. Переконливо у Польщі віримо, що ця боротьба увінчається звитягою», —
Президент Республіки Польща Анджей Дуда. Київ, 23 серпня 2022 р.
Книга двомовна, але не в тому сенсі, що всі тексти подаються обома мовами. Просто всі статті – в оригіналі: польських авторів – польською мовою, українських – українською. А після кожної статті дано її короткий зміст відповідно іншою мовою. Двомовний зміст книги.
Зверну увагу, наприклад, на статтю Владислава Верстюка. Це відомий український історик, доктор історичних наук, професор, заступний голови Українського інституту національної пам`яті. Тривалий час працював науковий співробітником, потім завідувачем відділу Інституту історії України Національної академії наук. У 1997 – 2005 роках одночасно – заступник директора Інституту східноєвропейських досліджень НАН України. Війна, на жаль, змусила історика виїхати за кордон, якраз у Польщу. Але Польська держава тепло прийняла його і ще немало наших науковців, надала їм роботу за фахом. Верстюк нині – науковець Ягеллонського університету Кракова, найдавнішого і найпрестижнішого університету Польщі. В книзі – його грунтовне дослідження про кілька останніх століть.
У книзі надрукована моя стаття про Чернігівщину в час війни. Третя частина книги — це хроніка війни за її перші 300 днів. Цей розділ спільно підготували я і Станіслав Стемпєнь. Я подав до книги хроніку війни, що її друкує моя газета «Світ-інфо». Починаючи з першого ж номера після відновлення на Чернігівщині виходу газет у травні 2022 року. І вже в першому такому номері була подана хроніка війни, починаючи з 24 лютого 2022 року. І потім газета веде цю хроніку весь минулий рік і зараз. Стемпєнь додав хроніку одночасними подіями в Польщі та інших країнах.
Книга добре ілюстрована. Зверну увагу на фото 2022- 2023 років з Перемишля, про те, як поляки активно допомагають Україні. Торік, після двох моїх поїздок до міста, я друкував у «Світ-інфо» кілька репортажів про це.
Про Станіслава Стемпня скажу окремо. Адже він взяв найактивнішу участь у створенні книги як її упорядник і автор передмови.
Станіслав, фото якого додаю, – мій давній і добрий польський товариш. Один з відомих польських істориків. Добре знайомий читачам «Світ-інфо». Він є постійним читачем газети з першого номера, отримує її поштою в Перемишлі. Також є автором газети, де не раз друкувалися його статті.
Доктор історії Стемпєнь – засновник, понад 30 років тому, і беззмінний керівник Південно-Східного Інституту Наукового в Перемишлі. Це авторитетна громадська організація, мета якої – сприяти зближенню і співпраці польського і українського народів, наших держав. Інститут має найбільшу в Польщі бібліотеку українських книг. Постійно видає книги обома мовами. Має багатий архів, яким користуються польські і українські дослідники. Проводить конференції, інші заходи. Я як журналіст давно є співпрацівником цього Інституту.
Станіслав Стемпєнь є чи не найавторитетнішим дослідником у Польщі життя і діяльності Симона Петлюри, працює над великою книгою про нього. Також є професором Університету Перемишля, тривалий час був його проректором.
Далі даю передмову книги. Вона надрукована польською, але автор надіслав мені її український варіант.
Петро Антоненко, м.Чернігів
Передмова книги
Владімір Путін, розпочинаючи 24 лютого 2022 р. повномасштабну агресію проти України, оголосив, що це є «спеціальна операція», метою якої є очищення країни від нацизму, а особливо очищення від його особливого різновиду – бандеризму. Абсурдність цього твердження є очевидна. Війна точиться, передовсім, у східних областях, які здебільшого є російськомовними. Тамтешнє населення у переважній більшості до цього моменту навіть не знали, ким був глава українських націоналістів Степан Бандера. Для них героями були перш за все ветерани «вітчизняної війни» із 1941 – 1945 рр., а не УПА. Суспільство на сході України не проявляло антиросійських настроїв. Не було там також громадської і політичної підтримки намірів вступу України до НАТО і ЄС.
Які цілі насправді переслідує Путін? Однозначно, йдеться про відбудову російської імперії у межах як найбільш наближених до давнього СРСР, а пізніше розширення російської зони впливів щонайменше на Центральну Європу, а згодом і на Захід. Найважливіші цілі по відношенню до України глава Росії виклав у своєрідному «mein Kampf», яким стала його відома стаття із 12 липня 2021 р. під заголовком «Про історичну єдність росіян і українців».
Це не були політичні роздуми, а офіційне пояснення російської політики. Текст відразу опубліковано на службовій сторінці президента росії – kremlin.ru.
Путін у цій статті підтверджує те, яким є і яке від віків було ставлення росії і росіян до України і українців. На Кремлі ніколи не визнавали українського народу, а територію, на якій живуть українці, називали Малоросією. Російське поняття народу не має нічого спільного з визначенням Йоганна Ґотфріда Ґердера, який окреслює поняття народу як спільноту, об’єднану культурою, мовою та історією. Росіяни свій народ бачать інакше. Для них це «триєдина» спільнота, яка складається із трьох територіальних етносів: російського (московського), українського і білоруського, які, однак, не є рівними. Найвищий, а відтак, найбільш цивілізаційно розвинений, згідно цього бачення, є «русcкій (московський)» етнос, а два інші є тільки його доповненням. Та модель у розумінні росіян має майже сакральний характер, який знаходить своє віддзеркалення, на їхню думку, навіть у загальновідомій російській максимі про те, що навіть «Бог любить трійцю». Однак, це не має нічого спільного із принципом богословськогої рівності. Духовна влада у росії насправді є підпорядкована світській. Нікого не повинно, відтак, дивувати, що православний патріарх Кіріл підтримує війну, адже він не є моральним авторитетом, а тільки виконавцем державної політики. Президент росії є уособленням не лише держави, але і народу. Це саме його воля і сила цементує людей у цей «трієдінний русскій народ». Оскільки українці не погоджуються із цим, Путін вважає, що має не лише право, але і обов’язок втручатися у їхні справи, а навіть і їх карати.
Путін у згаданій статті висуває гостру претензію до Леніна, який, на його думку, старався відступити від принципу «триєдиного народу», і висловлює своє захоплення політикою Сталіна, який не звернув із цієї дороги. Для російського глави держави т. зв. «сучасний український народ» є вигадкою австрійців, німців, а перш за все поляків. І якщо перші робили це виключно з політичних причин, то наміри поляків були не тільки політичні. Не бракувало серед цих поляків ідеологів і пропагандистів Незалежності і Свободи, прихильників Рівності, а навіть цілковитих альтруїстів, готових на чужих барикадах зі зброєю в руках боротися за Незалежність різних народів. Ясна річ, поляки мали над Дніпром теж власні плани та наміри, але також часто піддавалися чарам української культури, пісні, звичаїв і степового краєвиду. Були навіть такі, які із власної волі ставали Українцями. Росіяни не тільки не могли цього зрозуміти, але такі національні трансформації називали «ненормальними», а із політичного пункту бачення навіть дуже шкідливим.
Невід’ємною рисою російської політики, щонайменше від XVII століття, було переконування українського народу, що їх головним, майже природним ворогом є і завжди були поляки. Українськість була потрібна росіянам тільки настільки, наскільки була антитезою польськості. Москва зробила в цьому відношенні дуже багато. Не шкодувала також зусиль, щоб поляків також переконати, що українці їх ненавидять і ненавидіти будуть завжди.
Путін однак помилився, однаково по відношенню до поляків, як і по відношенню до українців. Колони російських військ, які віроломно напали на східні та північні кордони України, віталися не квітами, а артилерійськими залпами. Російські офіцери даремно везли в резерві парадні мундири, у яких повинні були красуватися у здобутому впродовж трьох днів Києві. Несподіванка виявилася цілковитою, і це не тільки з боку україномовних українців, але навіть цих російськомовних. До цього дня на Кремлі міркують, а що ж таке сталося?
А сталося так це тому, що українці є народом, і то окремим від росіян. Мають свою мову (навіть якщо не всі нею володіють), культуру, традиції, пишаються своїм минулим і ідентифікуються із територією на якій проживають. Впродовж вже понад 300 днів війни довели це своєю доблестю і непримиренною боротьбою проти російського загарбника.
У польському суспільстві існує переконання, що ця війна не є тільки війною українців. Це також є і польська війна. На Україні весь час живуть поляки, є тут також пам’ятники польської культурної спадщини, польські кладовища і храми. Росіяни їх нищать. Ми також знаємо, що імперіалізм є складовою російської свідомості. Розуміємо, що якби росіяни здобули Україну, то йтимуть дальше. Саме тому Польська Держава із початку війни підтримує Україну, приймає українських громадян, старається, щоб українські діти, які вчаться в Польщі, не забували, що є українцями.
Поляки, які живуть в Україні, із самопожертвою виконують свій обов’язок по відношенню до Батьківщини, але приїжджають сюди також багато поляків із Польщі. Несуть службу не тільки у лавах ЗСУ, а також серед добровольців міжнародних легіонів. Воюють і воюватимуть, бо переконані, що кожен народ має право на Свободу і Незалежність.
Не завжди ми порозумівалися із українцями, і навпаки, не завжди ми вміли із повагою сприйняти позицію сусіда. Теперішня історія, хоч і дуже трагічна, дає нам шанс. Але чи потрібно було саме цієї війни, щоб поляки і українці зрозуміли, якими є близькими народами, як однаково розуміють національні і загальнолюдські цінності.
Про ці та інші питання дискутували під час XV, тобто ювілейної конференції із 22 по 25 вересня 2022 р. у Яремчі над Прутом. Офіційною назвою конференції є тема: «Ukraina i Rzeczpospolita Polska w kontekście krytycznej turbulencji globalnej: nowe wyzwania, zagrożenia i szanse”» («Україна та Республіка Польща в умовах критичної глобальної турбулентності: нові виклики, загрози та можливості»).
Так, як і в попередні роки, головним організатором конференції є Фонд «Свобода і Демократія», a співорганізаторами – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Студіум Східної Європи Варшавського університету, Польський Інститут у Києві, Південно-Східний Науковий Інститут у Перемишлі, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, а також редакція польськомовного часопису в Україні «Nowy Kurier Galicyjski». Фінансова підтримка заходу була надана Канцелярією Голови Ради Міністрів Республіки Польща в рамах проекту «Polonia i Polacy za Granicą 2022».
Матеріали конференції, збагачені свіжими роздумами, презентованими у статтях українських і польських науковців, а також передруками офіційних текстів із виступів Президентів України та Польщі Володимира Зеленського та Анджея Дуди. До видання додаємо також хроніку подій перших 300 днів оборони України.
Станіслав Стемпєнь
